влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:

влажность:

давление:

ветер:


Письмо в УК

Фотогалерея

50 лет назад СССР танками задушил  «Пражскую весну»

50 лет назад СССР танками задушил «Пражскую весну»

Голосование

Ваше отношение к новой полиции:

Стало значительно лучше
Стало лучше, но незначительно
Ничего не изменилось кроме формы и названия
Стало еще хуже
...
Загрузка...
Печать

Як живуть прифронтові села під час загострення бойових дій: немає спокою ні живим, ні мертвим

21.05.2018 09:05

В невеличкому селищі під Торецьком обстріляли цвинтар. Зачепило і крайній будинок, але він вцілів, хіба що скло розлетілось на друзки, паркан посікло та зрізало, немов би гострим ножем, дерево. Місцеві з усієї Курдюмівки потяглись на ранок до кладовища: подивитися, до кого з їхніх знайомих та родичів “прилетіло”. Цього разу традиційна фраза “Добре, що всі живі”, була зайвою: з важкої артилерії тут вбивали мертвих...

 Люди ошелешено дивляться на величезні вирви, розбиті надгробки, розтрощені та посічені осколками. Від однієї могили залишилося тільки згарище — пряме потрапляння. Розум протестує: неможливо без сліз дивитися на сліди війни там, де повинний бути вічний спокій. Старі повторюють одне і те саме, немов молитву: “Скоріш би все це закінчилось”. І в якісь момент, з огляду на те, що перебуваєш на кладовищі, здається - це вони взагалі про життя. Але новини повертають в реальність. Місцеві переповідають один одному жахіття: в цей час стає відомо, що в іншому селі біля лінії фронту загинула половина родини: батько та 13-річний син, мати з старшим сином- у лікарні. За день до цього російські снаряди поцілили в двір школи в прифронтовому місті, де відбувалось Свято вишиванки. І постійні, нескінченні обстріли по всій лінії фронту.

“В нас мабуть, і дощу не буде. Бо снаряди літають туди-сюди, всі хмари розганяють”, - позіхає бабця, дивлячись на поля, які засіяні майже по всьому горизонту. Дощу в жаркий травень цього року чекають на Донеччині дуже сильно, але без грози. Бо природні блискавки та грім дуже нагадують важку артилерію. Коли ми вже їдемо з Курдюмівки, несподівано і різко бабахає. Після першого переляку розуміємо, що це і є травнева гроза. Цього разу пощастило...

“Починаючи з 7 травня, в нас немає жодної доби без обстрілів. З боку Горлівки гатять хаотично і без військової необхідності, бо під вогонь потрапляють виключно цивільні об’єкти. Останній раз околиці обстріляли в серпні 2016 року, коли був зруйнований будинок великої родини ромів. І ось знов почалося, - каже голова ВЦА Торецька Ярослав Руденко. - “Ситуація дуже напружена, населення нажахане, ми знов живемо на справжній передовій. Кожного дня комісія виїжджає на складення актів про пошкодження та руйнування. Ми маємо певний матеріальний резерв — скло, шифер, плитку, які надаються людям одразу після обстрілів. Допомагають міжнародні організації, але відновити швидко житло або надати нове- складно. Але головне, ми не знаємо, чого чекати завтра, яка термінова допомога ще знадобиться. Тому казати про допомогу для відновлення пам’ятників на цвинтарі поки що не на часі. Нам би в першу чергу про живих дбати...”

Дбати про живих тут - це не тільки реагувати на руйнування та пошкодження. Якісь буденні та звичні речі через загострення стають надважливими. Місту постійно загрожує  зневоднення: водогін, яким користується Торецьк та селища, постійно обстрілюється, велика частина його взагалі прокладено там, де зараз лінія фронту. І в випадку пошкодження, процес відновлення може затягнутися на місяці, як було не так вже і давно. А залишитися без води посеред літньої спеки...

Але під вечір природа надає місту іншої води в великій кількості: над всією лінією фронту таки розверзається небо, потужна гроза лякає неймовірними звуками, блискавки освітлюють величезні простори. І, наче в підтвердження слів голови військово-цивільної адміністрації про те, що невідомо, яка біда може буди в будь-який момент, в Торецьку знов потрапляння. Зруйновано будинок на вулиці, яка максимально віддалена від лінії фронту. Там, де в наших місцях зазвичай кажуть — безпечно. Родина з чотирьох людей, серед яких — дитина двох років, дивом вціліла. Комісія на місці констатує колосальні руйнування.

Місто здригається від потужних обстрілів, які зливаються зі звуками дощу та грози. Люди перегукуються в соціальних мережах, бо здається, що так спокійніше. І найбільше, що ти можеш спитати, у тих, хто там: “Чи є в тебе куди ховатися?”.  Це відчуття не полишає довго: зранку ти бачиш дитячі іграшки в пісочницях біля парканів, карикатурних донбаських “пациків”, що навпочіпки з насінням сидять біля сільських магазинів, бабусь, які торгують першої зеленню зі свого городу. Ти це впізнаєш, бо так тут було завжди. І повинно бути ще мільйон років. А потім це все розлітається вщент, закорковуючись в пам’яті купкою попелу з ланцюжком біля собачої будки. І люди, хоч і без ланцюгів, але немов прив’язані, стоять з заплаканими очима біля попелищ і кажуть: “Скоріш би це все скінчилось”... 

Автор: Єлизавета Гончарова; ТИЖДЕНЬ

 

 

Нашли орфографическую ошибку? Выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter   
Редакция «УК» поможет отстоять ваши права и восстановить справедливость!
Пишите нам по адресу [email protected]

Новости ТВ
Загрузка...
МетаНовости
Загрузка...